Останнім часом матеріалів про ситуацію навколо НПП «Тузловські лимани», як кажуть – «хоч прорву гати». Намагаюсь їх не коментувати з відомих усім причин. Часто мене запитують про моє ставлення до неї та чи варто підтримувати людей, які ще вчора безпідставно звинувачували мене в тім, з чим сьогодні самі спіткнулись, опинившись зараз наодинці (маю на увазі владу) з добре налагодженими схемами по знищенню природного ресурсу. Усім без виключення відповідаю – варто не тільки підтримувати, а і усіляко допомагати, оскільки йдеться не про персоналії. Йдеться про майбутнє наших дітей.

Та, все ж таки, статтю «Битва за прорву» не прокоментувати не можу.

Ні, не тому, що в ній згадується про мене в позитивному плані, а виключно тому, що висновок, який робить автор, влучає в саме серце. Дуже прикро усвідомлювати, що це відбувається у державі, яка, в прямому сенсі, полита кровю у боротьбі за справедливість.